05.08.2016 13:56

Дилема для Києва. Чого тепер чекати від Ердогана?

Дилема для Києва. Чого тепер чекати від Ердогана?
Евгений Стелькин

Ключова проблема, із якою стикаються українські політичні коментатори під час оцінки нещодавніх турецьких подій, - той факт, що саме за останній рік наші двосторонні стосунки набули змісту та характеру стратегічних. Ідеться, зокрема, про низку серйозних угод у військово-промисловій та авіакосмічній галузі, а також фінальну стадію перемовин про створення зони вільної торгівлі між нашими країнами.

Прогрес за обома напрямами необхідний Україні як повітря, адже колись основний (як для двох згаданих, так і для базових сировинних секторів) російський ринок втрачено. Так само, незважаючи на чергову зміну настроїв в Анкарі стосовно Москви, турецька дипломатія на всіх рівнях запевняє, що жодних підстав сумніватися в тому, що позиція великого південного сусіда в питанні російської окупації Криму та засудження агресії Москви залишиться незмінною.

Мабуть, тут слід, по-перше, чітко відокремити мух від котлет, а по-друге, звернути увагу на необхідність балансування національних, обопільних і ширших інтересів Києва.

Щирий переляк Ердогана (тут є і суб'єктивне: у молодому віці він уже ставав жертвою військового перевороту) штовхає його до багатовекторної політики, адже він переконаний, що Захід, насамперед США через їхній вплив на армію, причетний до спроби позбавити його влади (і, можливо, його підозри не такі вже й безпідставні).

Але поки що розворот у бік Москви виглядає як блеф - можна пригадати, що газотранспортним проектам уже багато років. Хоча, наприклад, розблокування процесу побудови АЕС «Аккую», що здійснює «Росатом», - це очевидне підвищення ставок у спробі справити враження на Америку, чия компанія «Вестінгауз» є головним світовим конкурентом росіян. Так само - сучасна енергетична політика ЄС не є схвальною щодо атомної енергетики.

Утім, дотепер усе, що озвучувалося Ердоганом та членами його кабінету (за нинішніх умов голова уряду відіграє явно підрядну роль), не виглядає на незворотні рішення. Мусимо пам'ятати: Туреччина від самого початку не була частиною координованої політики антиросійських санкцій і відповідних зобов'язань на себе не брала.

Тому, як мінімум, можна бути впевненим, що вона ніколи не визнає анексію Криму, причому не тільки через історичну спорідненість з українським півостровом, але й через власні загрози сепаратизму.

Щодо іншого, на жаль, - можливі варіанти. Адже 9 серпня в Петербурзі (на цю дату запланована зустріч президентів) Путін випробовуватиме Ердогана на міцність. Але що крім символічних кроків і «миготіння» зеленого світла в питаннях трубопроводу та атомного проекту з нього можна витиснути?

Річ у тому, що крім образ на Захід (причому ці образи походять із різних джерел і мають різну глибину), Туреччину і Росію фактично нічого не об'єднує.

Дві країни є суперниками щодо впливу на Кавказ та пострадянську Центральну Азію, причому Туреччина в цьому аспекті на порядок успішніша. Навряд чи Москва та Анкара колись дійдуть згоди в курдському питанні - для Росії курди є інструментом дестабілізації на Близькому Сході, для Туреччини - життєвою небезпекою. Вихід із НАТО - при тому, що Ердоган, здається, дещо втратив контроль над власними прихильниками, які мітингують біля авіабази Інджирлік, вимагаючи припинити бомбардування мусульман - був би катастрофою для самої Туреччини, яка у своєму нинішньому розпатраному стані перетвориться на легку жертву для угруповань терористів та Ірану з його сателітами.

Насамкінець, важко уявити, принаймні зараз, ефективний союз між протоавторитарним Ердоганом, який усе ж покладається на низовий політичний рух і напівтоталітарним правителем, яким уже є Володимир Путін.

Відповідно, у площині енергетики непрямі українські інтереси в короткотерміновій перспективі можуть постраждати від чергового зближення між Росією і Туреччиною (унаслідок дещо раптового внутрішньополітичного землетрусу в цій країні). Але, хай і обмежена, багатовекторність Ердогана, вочевидь, утримає його від того, щоб відмовитися від конкретних вигод, які містяться в серії українсько-турецьких домовленостей 2016-го року, тим більше, що вони виходять за межі двох країн (частково до них залучено, приміром, і ОАЕ).

До північної столиці Росії турецький лідер прибуде із переліком власних негнучких тез у пошуку реального виграшу, а не поблажливості підстаркуватого ведмедя, чиї проблеми напівізоляції — останнє, що мріє розділити з ним Ердоган.

Тому залишаються два інших питання.

Перше - належність до світового табору демократій та особливі стосунки України із США та ЄС вимагають від Києва поділяти позицію Заходу щодо очевидних масових порушень прав людини та базових свобод, які відбуваються у Туреччині. І це, треба сказати, «брудна робота», особливо враховуючи те, що «центральний Захід» (адже Туреччина, як член НАТО, ОЕСР та митного союзу ЄС - власне, теж Захід!) наламав дров у стосунках із нею, так само як раніше з Єгиптом (наприклад, це впертість США у курдському питанні та непослідовність ЄС у візово-міграційній «схемі», яку Союз сам і запропонував!). На щастя, офіційний Київ додержується максимально коректної та виваженої лінії в обговоренні турецької ситуації.

Друга дилема. Чи не слід, з огляду на те, що репресії та переслідування прихильників впливових суспільних рухів (зокрема, «Хізмет» турецького «Сороса» Фетхулаха Ґюлена) зіштовхують Туреччину до стану холодної громадянської війни - чекати подальшої дестабілізації країни й раптових змін її векторів?

Відповідь тут проста - слід. Фіаско військового перевороту та реакційна політика специфічних турецьких ісламо-османістів розбивають кілька усталених теорій щодо стійкості вестернізації Туреччини. Ще місяць тому її вважали поодинокою історією успіху, а сама вона готувалася святкувати 100-ліття республіки Ататюрка. Тому робити прогнози тепер не наважиться ніхто.

Новость о пожаре в Мытищи Корпоратив на работе: что надеть? Диета для страдающих от диабета Транспортировка грузов на фурах Самостоятельная установка стиральной машины

Лента новостей