Нової свідомісті чи нової техніки: чого бракує українській армії

В Україні відбувається процес оновлення і модернізації Збройних Сил. В інформаційних повідомленнях час від часу йде мова про закупівлю нової техніки, про випробовування нових зразків зброї, ракет, БМП, безпілотників. На перший погляд, ніби усе добре і відбувається за планом. Але за ширмою позитивних повідомлень приховані деякі не дуже позитивні моменти. Так, нові зразки техніки розробляються. Дійсно, українські вчені і конструктори демонструють помітні успіхи. Але є інше питання: чи доходять нові розробки до української армії? Чи насправді все обмежується лише кількома одиницями?

Якщо поглянути на статистику цього року, то Україна увійшла до ТОП-10 світових експортерів зброї, повідомляє Replyua. Це – серйозне досягнення. Адже воно свідчить про визнання потенціалу українського оборонпрому. Допомагає наповнювати бюджет і розвивати ВПК. З іншої сторони, те, що Україна в час російської військової агресії більше продає зброю іншим державам, ніж постачає її своїй власній армії, свідчить про деформацію державної політики. Наприклад, ті ж відомі танки «Оплот» будуть поставлені у Таїланд. Переносні протикаретні комплекси «Скіф» потраплять до Алжиру, а не до українських ЗСУ. Ракетний тактичний комплекс «Грім-2», з якого можна навіть обстрілювати Москву, також в першу чергу поповнить лави армії Саудівської Аравії. І це неповний перелік експортних планів «Укроборонпрому». Фактично, влада зробила ставку на експорт зброї закордон. Тоді як потреби ЗСУ у найновітнішій техніці будуть задовольнятися у другу чергу. Серед пояснень дій оборонпрому України таке: зовнішні контракти наповнюють бюджет і дають можливість зайняти лідируючі позиції на ринку зброї, потіснивши звідти в тому числі Росію. З іншого боку, якщо Україна так активно підписує контракти і торгує зброєю, у Заходу може виникнути слушне запитання: чому ж українська влада просить надати їй сучасні зразки зброї, коли Україна виробляє їх сама, але більшу частину цих зразків відправляє на експорт, а не у військові частини, які протистоять російській агресії. Бо насправді переозброєння українських Збройних Сил відбувається надто повільно. Чи, можливо, не всі усвідомлюють потребу в цьому.

Але існує ще одне важливе питання, без відповіді на яке розвиток боєздатної української військової потуги нереальний. Це питання рівня свідомості українських солдат і українського командування. З цим станом на початок 2014 року в нас були величезні проблеми. Як відомо, ставлення до української армії майже за весь час незалежності було таким, що не потребує зайвих коментарів. Її просто знищували. Руйнували морально і технологічно. Основний акцент так званого реформування і оптимізації війська зводився до його чисельного скорочення і розпродажу зброї та майна військових частин. У армію проникли банальні корупція і дерибан. Солдати стали виконувати функції обслуговуючого персоналу для командування. Кількість генералів та інших офіцерських звань зростала, але якість командування падала. А найгірше те, що рівень свідомості більшості командування лишався на радянському рівні. ЗСУ до 2014 року були радше осколком армії СРСР, ніж армією незалежної країни. Російська мова, дружба з братнім російським народом, повага до старшого брата – усі ці цінності панували серед значної кількості командування. За правління Януковича армія цілеспрямовано знищувалася, всередину Генштабу і Міністерства оборони проникли відверті агенти російських спецслужб, які виконували свою місію з остаточного розвалу української армії.

Що являла собою українська армія станом на початок 2014 року? Це була армія, нездатна протидіяти російському агресору. І не лише через поганий стан техніки чи відсутність навичок ведення бойових дій. В першу чергу мова йшла про моральну світоглядну нездатність більшості рядового складу і командування стріляти у ворога, особливо якщо цим ворогом будуть росіяни. У свідомості більшості військовослужбовців та інших воєнізованих загонів того часу росіяни не сприймалися як окупанти і агресори. Стріляти у них означало стріляти і представників братнього дружнього народу. Не даремно було здано Крим і не даремно російські найманці зуміли проникнути вглиб Донбасу, перш ніж вони відчули реальну протидію своєму вторгненню. Коли тодішній виконуючий обов’язки президента Олександр Турчинок чи міністр оборони Ігор Тенюх скаржилися на те, що ніхто не хоче стріляти по окупантам, вони мали рацію. Українську армію довели до такого стану, що вона була нездатна дати відсіч ворогу. І в першу чергу це пояснювалося її ментальністю. Від початку російської агресії з кінця лютого 2014 року до перших пострілів проти ворога пройшло два місяці. Не тому, що не було чим стріляти у російських зайд. А тому, що до цього не були готові українські солдати. Саме цього і домагалася Росія, підтримуючи виродження української армії. І знадобилися загони добровольців, щоб переломити цю ситуацію.

Добровольці і стали тим двигуном, який поклав початок процесу зміни свідомості рядових солдат. В українців, які пішли воювати проти російського агресора у складі добровольчих батальйонів, не було ураженої національної свідомості. Вони не мислили категоріями, що «Росія наш сусід і брат». Вони не мали ніякої ностальгії по минулому і чітко бачили у російських окупантах і їм співчуваючих колабораціоністах ворога, якого потрібно знищувати. Якби схожий національний дух панував в українській армії, навряд чи Крим так легко перейшов би у склад Російської Федерації. Та і не факт, що «зелені чоловічки» взагалі там з’явилися. Добровольці-націоналісти стали фундаментом відродження духу українського війська. А без духу, як відомо, ніяка зброя стріляти не буде, і ніякі оперативні плани командування не втіляться у життя. Зараз ситуація з бойовим духом ЗСУ покращилася. Але не варто заспокоюватися. Владі, яка зараз перебуває біля керма України, не надто вигідно мати дуже свідому армію. Вона не довіряє суспільно активним українцям. Тому-то були розформовані усі добровольчі батальйони і їм не дозволили влитися до складу армії у вигляді цілісної військової одиниці. Значна кількість командування залишається вихідцями з минулого. Більшість наказів досі віддається мовою окупанта і це сприймається як щось цілком належне. Малоросійський дух так і не зміг повністю вивітритися зі складу Збройних Сил. Багато пристосуванців залишається на посадах. А дехто прийшов в армію для заробітку і статусу. Потрібно ще довго працювати над тим, щоб українська армія стала дійсно українською за духом та змістом, позбулася комплексів і ілюзій минулого. З сучасною технікою така армія нового зразка здатна ефективно дати відсіч будь-якому агресору і нанести поразку Росії.